A review by marichka_pifagorivna
Тарас Бульба by Nikolai Gogol, Nikolai Gogol
4.0
Вирішила перечитати, точніше ознайомитись з першою версією 35-го року, що дивно в школі нам не говорили, що їх було дві і дуже радили передивитись фільм який досить таки активно просуває ідеї "російського міра".
Друга версія все ж таки видалась мені більш допрацьованою, звичайно якщо не брати до уваги проросійські наратив "За царя, за руськую землю" і т д.
Для порівняння видання 42-року (збірка "Cочинения":
Это был один из тех характеров, которые могли возникнуть только в тяжелый XV век на полукочующем углу Европы, когда вся южная первобытная Россия, оставленная своими князьями, была опустошена, выжжена дотла неукротимыми набегами монгольских хищников; когда, лишившись дома и кровли, стал здесь отважен человек; когда на пожарищах, в виду грозных соседей и вечной опасности, селился он и привыкал глядеть им прямо в очи, разучившись знать, существует ли какая боязнь на свете; когда бранным пламенем объялся древле мирный славянский дух и завелось козачество – широкая, разгульная замашка русской природы, – и когда все поречья, перевозы, прибрежные пологие и удобные места усеялись козаками, которым и счету никто не ведал, и смелые товарищи их были вправе отвечать султану, пожелавшему знать о числе их: «Кто их знает! у нас их раскидано по всему степу: что байрак, то козак» (что маленький пригорок, там уж и козак). Это было, точно, необыкновенное явленье русской силы: его вышибло из народной груди огниво бед.
Видавництво 35-го року (збірка "Миргород"):
Это был один из тех характеров, которые могли только возникнуть в грубый XV век, и притом на полукочующем Востоке Европы, во время правого и неправого понятия о землях, сделавшихся каким-то спорным, нерешенным владением, к каким принадлежала тогда Украина. Вечная необходимость пограничной защиты против трех разнохарактерных наций — всё это придавало какой-то вольный, широкий размер подвигам сынов ее и воспитало упрямство духа. Это упрямство духа отпечаталось во всей силе на Тарасе Бульбе.
Напевно на місці моєї вчительки я б робила акцент на першому виданні, хоча важливо знати і порівнювати дві версії.
Читала твір в українському перекладі, деякі цитати нижче:
"Старший, Остап, розпочав свою науку з того, що першого ж року накивав п'ятами з бурси. Його завернули, дали доброї прочуханки й посадили за книжку. Чотири рази він закопував свій буквар у землю і чотири рази, відлупцювавши його по‐ звірячому, купували йому новий. Але Остап, певна річ, зробив би те саме і вп'яте, якби батько врочисто не присягнувся, що протримає його в монастирських служках аж двадцять років і він повік не побачить Запорожжя, якщо не повивчає в академії всі науки."
Дуже ніжний і еротичний момент, хоча можливо це тільки в перекладі українською він мені таким видається:
"Йому повсякчас марилися її пругкі білі перса, витончена оголена рука, плечі; та вже сама сукня, що облягала свіже, незаймане і звабливо туге тіло, дихала в його мріях якимось недосяжним сластолюбством."
Ось цей момент вже читався зовсім по іншому:
"— А твої товариші, а твій батько? Ти мусиш іти до них, — мовила вона тихо. Вуста її ще довго ворушилися без слів, а очі, повні сліз, невідступно зоріли на нього.
— Що ти кажеш таке! — промовив Андрій з усією рішучістю. — Що б то за кохання було, якби я покинув заради тебе тільки те, що легко покинути! Ні, моя панно, ні, красуне моя! Я кохаю не так! Батька, брата, матір, вітчизну, все, що є на землі, — все віддаю за тебе. Усе прощавай! Я тепер ваш, я твій! Чого іще хочеш?"
— Що, синку? — спитав Бульба, дивлячись йому в очі. Андрій мовчав.
— Що, синку? — повторив Тарас. — Помогли тобі твої
ляхи?
Андрій як води в рот набрав; він стояв мов на суді.
— Отак запродати... запродати віру! Проклятий той день
і та година, коли ти народився на світ!
Мовивши так, Бульба повів довкола очима, в яких
світився незбагненний подив.
— Ти думав, що я віддам кому‐небудь свою дитину? Ні, я
тебе породив, я тебе і вб'ю! Стій, і не ворушися, і не проси в Господа Бога відпущення. Такого не прощають на тому світі."
"Гей, панове, не вірте ляхам!» — затято стояв на своєму Бульба, помахуючи нагайкою, і спересердя шмагонув нею гармату. А коли писар подав уже готову угоду підписати гетьманові, Бульба махнув рукою і сказав: «Тоді зоставайтеся здорові, панове, а мене ви більше не побачите. Тільки ж ви ще згадаєте моє слово! — у голосі його бриніло пророцтво. — Ви думаєте, що цим купили собі спокій і тепер запануєте! Ось побачте, що цього не буде! Здеруть, гетьмане, із твоєї голови шкуру, напхають її гречаною половою і ще довго бачитимуть її на ярмарках! Та й вам, панове, не зносити своїх голів! Пропадете ви у сирих льохах, замуровані в кам'яні стіни, якщо не зварять вас живцем у казанах, як баранів!»"
Друга версія все ж таки видалась мені більш допрацьованою, звичайно якщо не брати до уваги проросійські наратив "За царя, за руськую землю" і т д.
Для порівняння видання 42-року (збірка "Cочинения":
Это был один из тех характеров, которые могли возникнуть только в тяжелый XV век на полукочующем углу Европы, когда вся южная первобытная Россия, оставленная своими князьями, была опустошена, выжжена дотла неукротимыми набегами монгольских хищников; когда, лишившись дома и кровли, стал здесь отважен человек; когда на пожарищах, в виду грозных соседей и вечной опасности, селился он и привыкал глядеть им прямо в очи, разучившись знать, существует ли какая боязнь на свете; когда бранным пламенем объялся древле мирный славянский дух и завелось козачество – широкая, разгульная замашка русской природы, – и когда все поречья, перевозы, прибрежные пологие и удобные места усеялись козаками, которым и счету никто не ведал, и смелые товарищи их были вправе отвечать султану, пожелавшему знать о числе их: «Кто их знает! у нас их раскидано по всему степу: что байрак, то козак» (что маленький пригорок, там уж и козак). Это было, точно, необыкновенное явленье русской силы: его вышибло из народной груди огниво бед.
Видавництво 35-го року (збірка "Миргород"):
Это был один из тех характеров, которые могли только возникнуть в грубый XV век, и притом на полукочующем Востоке Европы, во время правого и неправого понятия о землях, сделавшихся каким-то спорным, нерешенным владением, к каким принадлежала тогда Украина. Вечная необходимость пограничной защиты против трех разнохарактерных наций — всё это придавало какой-то вольный, широкий размер подвигам сынов ее и воспитало упрямство духа. Это упрямство духа отпечаталось во всей силе на Тарасе Бульбе.
Напевно на місці моєї вчительки я б робила акцент на першому виданні, хоча важливо знати і порівнювати дві версії.
Читала твір в українському перекладі, деякі цитати нижче:
"Старший, Остап, розпочав свою науку з того, що першого ж року накивав п'ятами з бурси. Його завернули, дали доброї прочуханки й посадили за книжку. Чотири рази він закопував свій буквар у землю і чотири рази, відлупцювавши його по‐ звірячому, купували йому новий. Але Остап, певна річ, зробив би те саме і вп'яте, якби батько врочисто не присягнувся, що протримає його в монастирських служках аж двадцять років і він повік не побачить Запорожжя, якщо не повивчає в академії всі науки."
Дуже ніжний і еротичний момент, хоча можливо це тільки в перекладі українською він мені таким видається:
"Йому повсякчас марилися її пругкі білі перса, витончена оголена рука, плечі; та вже сама сукня, що облягала свіже, незаймане і звабливо туге тіло, дихала в його мріях якимось недосяжним сластолюбством."
Ось цей момент вже читався зовсім по іншому:
"— А твої товариші, а твій батько? Ти мусиш іти до них, — мовила вона тихо. Вуста її ще довго ворушилися без слів, а очі, повні сліз, невідступно зоріли на нього.
— Що ти кажеш таке! — промовив Андрій з усією рішучістю. — Що б то за кохання було, якби я покинув заради тебе тільки те, що легко покинути! Ні, моя панно, ні, красуне моя! Я кохаю не так! Батька, брата, матір, вітчизну, все, що є на землі, — все віддаю за тебе. Усе прощавай! Я тепер ваш, я твій! Чого іще хочеш?"
Spoiler
"Андрій у розпачі теж кинувся було тікати, та пізно: розлючений батько вже стояв перед ним. Втративши останню надію, Андрій застиг на місці. Тарас озирнувся: позад нього не було вже нікого, всі його товариші полягли на бранному полі. Тільки їх двоє стояли один проти одного.— Що, синку? — спитав Бульба, дивлячись йому в очі. Андрій мовчав.
— Що, синку? — повторив Тарас. — Помогли тобі твої
ляхи?
Андрій як води в рот набрав; він стояв мов на суді.
— Отак запродати... запродати віру! Проклятий той день
і та година, коли ти народився на світ!
Мовивши так, Бульба повів довкола очима, в яких
світився незбагненний подив.
— Ти думав, що я віддам кому‐небудь свою дитину? Ні, я
тебе породив, я тебе і вб'ю! Стій, і не ворушися, і не проси в Господа Бога відпущення. Такого не прощають на тому світі."
"Гей, панове, не вірте ляхам!» — затято стояв на своєму Бульба, помахуючи нагайкою, і спересердя шмагонув нею гармату. А коли писар подав уже готову угоду підписати гетьманові, Бульба махнув рукою і сказав: «Тоді зоставайтеся здорові, панове, а мене ви більше не побачите. Тільки ж ви ще згадаєте моє слово! — у голосі його бриніло пророцтво. — Ви думаєте, що цим купили собі спокій і тепер запануєте! Ось побачте, що цього не буде! Здеруть, гетьмане, із твоєї голови шкуру, напхають її гречаною половою і ще довго бачитимуть її на ярмарках! Та й вам, панове, не зносити своїх голів! Пропадете ви у сирих льохах, замуровані в кам'яні стіни, якщо не зварять вас живцем у казанах, як баранів!»"