Scan barcode
A review by daryase
The Invention of Hugo Cabret by Brian Selznick
adventurous
hopeful
mysterious
medium-paced
- Plot- or character-driven? Plot
- Strong character development? No
- Loveable characters? It's complicated
- Diverse cast of characters? No
- Flaws of characters a main focus? No
4.0
12-річний Г'юґо живе на паризькому вокзалі і потайки лагодить годинники. В принципі, це мала б бути робота його дядька, в якого він був підмайстром, відколи батько загинув у пожежі, але дядько також кудись подівся, і хлопчик усіма силами працює на те, щоб ніхто не помітив, що годинниковий майстер зник, і не забрав його до притулку. Справа в тому, що Г'юґо мусить полагодити автоматона, якого його тато колись знайшов на горищі музею і через якого і загинув, бо йому здається, що щойно автоматон запрацює і напише записку, яку налагоджений написати, це буде послання особисто для нього, Г'юґо, яке змінить його життя.
Я зацікавилась цією книжкою, бо прочитала про неї у черговій статті про книжки-картинки. Там ішлося про те, як Селзнік розриває шаблон уявлень про книжки-картинки, пропонуючи замість 32 сторінок опус на 500+. При цьому майже без тексту, було сказано в статті.
Насправді це не правда. По-перше, тут багато тексту. По-друге, це взагалі не книжка-картинка, хоча візуальна оповідь тут дуже цікавим чином присутня. Але книжки-картинки класично використовують текстуальні візуальні засоби паралельно, так щоб вони підсилювали одне одне в процесі оповіді. А у книжці Селзніка текстуальне і візуальне радше передає одне одному естафету. Подекуди є візуальні елементи посеред тексту, які можна вважати звичайними ілюстраціями, але є великі шматки оповіді, яка передається лише візуальними засобами, не будучи прокоментованою ані словом. Тобто, на відміну від коміксів чи книжок-картинок, тут немає двох паралельних семіотичних потоків. Я думаю, що насправді це кіно :)
wait, wait, just listen me out! :)
Я розумію, що це далекий закид: заявити, що книжка - це кіно. Але візуальна оповідь тут, насправді, дуже кінематографічна. Оскільки я читала на електронній книжці, а не на папері, де сусідні панелі були б розведені в просторі і мені б треба було переводити між ними очі, тут мені ще наочніше були помітні всякі кінематографічні прийоми типу метч-ката, коли сусідні "кадри" структурно подібні, хоча зображають зовсім різні об'єкти.
І текстова частина теж цілком собі "кіно" - тобто кіно-новела, відповідно до жанрових вимог якої текст тільки описує те, що можна було би показати візуально на екрані, а з інтроспекції про внутрішній стан персонажів подає тільки те, що теж можна було би передати візуальними засобами.
Тобто технічно це дуже цікавий експеримент, тим більше, що це такими "кінематографічними" (але в книжці) виражальними засобами розказується не будь-яка історія, а історія про кінематограф як новий виражальний засіб.
Є, до речі, екранізація, що було уже дуже очевидним наступним кроком, оскільки тут практично готова "розкадровка" значної кількості сцен. Правда, я тільки на середині книжки впізнала, що я цю екранізацію бачила.
З точки зору образності і естетики - увесь цей стімпанк, автоматони, механізми, все довкола - це механізми, місто як механізм, вокзал як механізм, суспільство - це механізм, усе можна полагодити, як механізм. Я розумію привабливість цієї естетики, але мені особисто вона не дуже імпонує. Можливо, якби виражальні засоби таки дозволяли більше інтроспекції, то можна було би розказати більш нюансовану історію про те, що все-таки не все можна полагодити, що людське - це те, з чим таки неминучі непоправні втрати. І в самій фабулі про це дуже багато (камон, хлопчик сирота, в якого ще й останній живий родич зник; у дівчинки обоє батьків загинули; видатний режисер доживає життя у забутті, ледь заробляючи на родину нелюбою роботою), і в сюжету був би набагато більший кросоверний потенціал, якби тут не було неіронічно відтворено ці мотиви з початку 20 ст, що все механізм і все можна полагодити. А так виходить, що кросоверність її тільки в тому, що формально книжка дуже цікава і дорослому читачеві, а історія сама дуже дитяча своєю неіронічністю.
Я зацікавилась цією книжкою, бо прочитала про неї у черговій статті про книжки-картинки. Там ішлося про те, як Селзнік розриває шаблон уявлень про книжки-картинки, пропонуючи замість 32 сторінок опус на 500+. При цьому майже без тексту, було сказано в статті.
Насправді це не правда. По-перше, тут багато тексту. По-друге, це взагалі не книжка-картинка, хоча візуальна оповідь тут дуже цікавим чином присутня. Але книжки-картинки класично використовують текстуальні візуальні засоби паралельно, так щоб вони підсилювали одне одне в процесі оповіді. А у книжці Селзніка текстуальне і візуальне радше передає одне одному естафету. Подекуди є візуальні елементи посеред тексту, які можна вважати звичайними ілюстраціями, але є великі шматки оповіді, яка передається лише візуальними засобами, не будучи прокоментованою ані словом. Тобто, на відміну від коміксів чи книжок-картинок, тут немає двох паралельних семіотичних потоків. Я думаю, що насправді це кіно :)
wait, wait, just listen me out! :)
Я розумію, що це далекий закид: заявити, що книжка - це кіно. Але візуальна оповідь тут, насправді, дуже кінематографічна. Оскільки я читала на електронній книжці, а не на папері, де сусідні панелі були б розведені в просторі і мені б треба було переводити між ними очі, тут мені ще наочніше були помітні всякі кінематографічні прийоми типу метч-ката, коли сусідні "кадри" структурно подібні, хоча зображають зовсім різні об'єкти.
І текстова частина теж цілком собі "кіно" - тобто кіно-новела, відповідно до жанрових вимог якої текст тільки описує те, що можна було би показати візуально на екрані, а з інтроспекції про внутрішній стан персонажів подає тільки те, що теж можна було би передати візуальними засобами.
Тобто технічно це дуже цікавий експеримент, тим більше, що це такими "кінематографічними" (але в книжці) виражальними засобами розказується не будь-яка історія, а історія про кінематограф як новий виражальний засіб.
Є, до речі, екранізація, що було уже дуже очевидним наступним кроком, оскільки тут практично готова "розкадровка" значної кількості сцен. Правда, я тільки на середині книжки впізнала, що я цю екранізацію бачила.
З точки зору образності і естетики - увесь цей стімпанк, автоматони, механізми, все довкола - це механізми, місто як механізм, вокзал як механізм, суспільство - це механізм, усе можна полагодити, як механізм. Я розумію привабливість цієї естетики, але мені особисто вона не дуже імпонує. Можливо, якби виражальні засоби таки дозволяли більше інтроспекції, то можна було би розказати більш нюансовану історію про те, що все-таки не все можна полагодити, що людське - це те, з чим таки неминучі непоправні втрати. І в самій фабулі про це дуже багато (камон, хлопчик сирота, в якого ще й останній живий родич зник; у дівчинки обоє батьків загинули; видатний режисер доживає життя у забутті, ледь заробляючи на родину нелюбою роботою), і в сюжету був би набагато більший кросоверний потенціал, якби тут не було неіронічно відтворено ці мотиви з початку 20 ст, що все механізм і все можна полагодити. А так виходить, що кросоверність її тільки в тому, що формально книжка дуже цікава і дорослому читачеві, а історія сама дуже дитяча своєю неіронічністю.
Content Warnings
Minor: Alcoholism, Child abuse, Car accident, and Death of parent