sweetdictator's review against another edition
2.0
Краще б Дракуліч не писала про Україну.
Знов причепилася до декомунізації, яка означає, на її думку, стирання та переписування історії. Те, що в законі комуністичні символи йдуть в одному ряду з нацистськими, натякає, що це означає в контексті історії Україні, але ні. Таке враження, ніби тільки назви вулиць, пам’ятники лєніну та мозаїки бережуть історію та передають її наступним поколінням. Просто вивчення історії, музеї, книги, фільми, документальні свідчення, спогади - все ніщо, назви вулиць - сила!
Авторка експертно незадоволена тим же законом про декомунізацію за те, що він реабілітує “колишні колабораціоністські організації як сили, що змагалися за незалежність”. Тобто те, що росіянська пропаганда десятиліттями демонізувала образ Бандери та ОУН-УПА, - не варте згадки, а коли Україна намагається нагадати, що вони правда боролися за Україну та її незалежність і від совків, і від нацистів, - це “суперечливо”.
Далі мені має стати шкода російську меншину в Україні, бо їхні права, мова та культура пригнічуються дерусифікацією. “Попри наявність у країні 30% людей, які називають російську мову рідною, ця мова не є в Україні офіційною”. І на то є причина! А яка? Так Дракуліч нам буквально в наступному абзаці її пояснює, бо вона вже отримала відповідь від українських колежанок: “…більшість російськомовних тут є дітьми й онуками українських селян. У цій частині світу урбанізація означала русифікацію - як під час російського імперського панування, так і в радянські часи. Більшість селян починали говорити російською того ж дня, як прибували в місто. Ще геть недавно, якихось двадцять років тому, говорити українською в Києві та інших великих містах означало, що до вас ставитимуться як до селюків, громадян другого сорту…”
Книга написана після 2014 року. Вона знає, що відбувається. Вона називає анексію - анексією, і називає того, хто це зробив, - росію. Вона розуміє, що все це - прямі наслідки комуністичного режиму. І тут же жаліється на декомунізацію та дерусифікацію. Якась дуже сумна та прикра каша.
Після цього важко довіряти аналітиці про інші країні в її книжках.
Знов причепилася до декомунізації, яка означає, на її думку, стирання та переписування історії. Те, що в законі комуністичні символи йдуть в одному ряду з нацистськими, натякає, що це означає в контексті історії Україні, але ні. Таке враження, ніби тільки назви вулиць, пам’ятники лєніну та мозаїки бережуть історію та передають її наступним поколінням. Просто вивчення історії, музеї, книги, фільми, документальні свідчення, спогади - все ніщо, назви вулиць - сила!
Авторка експертно незадоволена тим же законом про декомунізацію за те, що він реабілітує “колишні колабораціоністські організації як сили, що змагалися за незалежність”. Тобто те, що росіянська пропаганда десятиліттями демонізувала образ Бандери та ОУН-УПА, - не варте згадки, а коли Україна намагається нагадати, що вони правда боролися за Україну та її незалежність і від совків, і від нацистів, - це “суперечливо”.
Далі мені має стати шкода російську меншину в Україні, бо їхні права, мова та культура пригнічуються дерусифікацією. “Попри наявність у країні 30% людей, які називають російську мову рідною, ця мова не є в Україні офіційною”. І на то є причина! А яка? Так Дракуліч нам буквально в наступному абзаці її пояснює, бо вона вже отримала відповідь від українських колежанок: “…більшість російськомовних тут є дітьми й онуками українських селян. У цій частині світу урбанізація означала русифікацію - як під час російського імперського панування, так і в радянські часи. Більшість селян починали говорити російською того ж дня, як прибували в місто. Ще геть недавно, якихось двадцять років тому, говорити українською в Києві та інших великих містах означало, що до вас ставитимуться як до селюків, громадян другого сорту…”
Книга написана після 2014 року. Вона знає, що відбувається. Вона називає анексію - анексією, і називає того, хто це зробив, - росію. Вона розуміє, що все це - прямі наслідки комуністичного режиму. І тут же жаліється на декомунізацію та дерусифікацію. Якась дуже сумна та прикра каша.
Після цього важко довіряти аналітиці про інші країні в її книжках.
sweetdictator's review against another edition
3.0
У мене волосся дибки стало, коли дочитала до місця, де авторка каже, що декомунізація - це фальсифікація історії та затирання минулого, що диктатор Йозип Тіто не заслуговує на те, щоб площі його імені перейменовували, що він заслуговує на справедливий судовий розгляд, а не тільки обвинувачування у вбивствах, політичних переслідуваннях і геноциді хорватського народу.
"Він відповідальний за винищення військовополонених у Бляйбурзі (!) й примусові трудові табори (!!), як Ґолий Оток, а також за політичні ув'язнення і порушення прав людини. Але його заслугою є те, що Югославія не була ізольованим комуністичним "ГУЛАГом".
Утім його ім'я зникає з поля зору громадськості й самої історії, і ніхто не наважується захищати його очевидні заслуги (!!!)".
А заслугою Сталіна було смачне морозиво? А у Каддафі дешевий бензин? А Гітлер гарно малював? А це книжка про посткомунізм?
У цій, і не тільки цій, книжці Дракуліч веде про те, що посткомуністичні країни живуть у злиднях та ненависті до самих себе й не можуть пристосуватися до демократичної сучасності й залишаються скніти в минулому, сумуючи за своїми диктаторами (на прикладі Чаушеску), і тут ні сіло ні впало сама Дракуліч плаче за Тіто, бо ніхто не поважає історії й не хоче "зберігати спогади" у назвах вулиць та площ на честь кривавих торквемад. Бідний-бідний Тіто. Звинувачують його там у чомусь, ти гля на них!
"Він відповідальний за винищення військовополонених у Бляйбурзі (!) й примусові трудові табори (!!), як Ґолий Оток, а також за політичні ув'язнення і порушення прав людини. Але його заслугою є те, що Югославія не була ізольованим комуністичним "ГУЛАГом".
Утім його ім'я зникає з поля зору громадськості й самої історії, і ніхто не наважується захищати його очевидні заслуги (!!!)".
А заслугою Сталіна було смачне морозиво? А у Каддафі дешевий бензин? А Гітлер гарно малював? А це книжка про посткомунізм?
У цій, і не тільки цій, книжці Дракуліч веде про те, що посткомуністичні країни живуть у злиднях та ненависті до самих себе й не можуть пристосуватися до демократичної сучасності й залишаються скніти в минулому, сумуючи за своїми диктаторами (на прикладі Чаушеску), і тут ні сіло ні впало сама Дракуліч плаче за Тіто, бо ніхто не поважає історії й не хоче "зберігати спогади" у назвах вулиць та площ на честь кривавих торквемад. Бідний-бідний Тіто. Звинувачують його там у чомусь, ти гля на них!
stacy_es's review against another edition
challenging
emotional
informative
reflective
sad
medium-paced
4.5
worldlibraries's review
4.0
Slavenka Drakulic continues her look at life after communism in "Café Europa", her sequel to “How We Survived Communism and Even Laughed.” If you think regular consumers in the West sometimes have trouble recognizing that TV ads and media showcase a fantasy, unobtainable lifestyle, imagine how hard it is for people exiting 40 years of communism to know what’s real and what isn’t.
One of the most powerful parts of the book discusses the complicity that citizens of fascist/communist countries feel having worked to sustain a system that is now on the dustheap of history. As their countries toss aside old street names, square names, and place names to reflect the change in power from communism to democracy, citizens see their own personal history erased at the same time as everyone glosses over how they participated. She discovers that nations as a whole, don’t look back with any probing insight.
I enjoyed this book because the author beautifully explains that many of the infantilized emergency democracies are actually stuck in feudal behavior as much as communist behavior. The political system may have changed for the better, but it will be years until citizens know how to work it, rather than subvert it (the old way of surviving) and also how to look to themselves as personally responsible.
One of the most powerful parts of the book discusses the complicity that citizens of fascist/communist countries feel having worked to sustain a system that is now on the dustheap of history. As their countries toss aside old street names, square names, and place names to reflect the change in power from communism to democracy, citizens see their own personal history erased at the same time as everyone glosses over how they participated. She discovers that nations as a whole, don’t look back with any probing insight.
I enjoyed this book because the author beautifully explains that many of the infantilized emergency democracies are actually stuck in feudal behavior as much as communist behavior. The political system may have changed for the better, but it will be years until citizens know how to work it, rather than subvert it (the old way of surviving) and also how to look to themselves as personally responsible.
gretzky10's review
4.0
Slovenka Drakulic's examination of European identity through her collection of anecdotal essays is fantastic. She paints a remarkable picture of what it was like to be an Eastern European after the fall of communism. Everything from buying a vacuum, to the state of toilets, to travelling to israel, Drakulic examines what it means to be a Croat, an Eastern European, and if there is a possibility of ever reuniting the east and west. Great read, especially for those interested in european history!